«Я живу в толерантному Закарпатті!» – часто зауважують люди. Толерантному? Справді? Ну, може й так. Якщо, звісно, толерантність – це дозвіл засуджувати всіх, хто хоч трохи відрізняється від тебе і виходить за рамки твоїх норм. Засуджувати і обговорювати на кожному кроці. Причому засуджувати можна за все – починаючи з кольору волосся й закінчуючи релігією чи сексуальною орієнтацією.

23 стаття Конституції України каже: кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.  Однак, про це всі забули, певне. Бо, здається, сторонні краще знають, що людина може робити, а що ні, що за правилами, а що ні. Хоча правила, як на мене, це дуже умовні речі. Звісно, є якісь певні соціальні норми, як-от вітання, до прикладу, але всі інші правила та норми кожна людина визначає для себе сама. І якщо для когось мати синє волосся чи тату – неприпустимо, то для іншого – це цілком нормально. А ось тикати пальцем на незнайомого на вулиці, бо – «диви яке волосся сииинє!», щонайменше дивно, бо, знову ж таки, соціальні норми.

Також часто ми любимо уявляти собі, що кращі за інших. Бо, наприклад, я ходжу до церкви, а ти – ні, значить, я апріорі кращий за тебе, бо вірю в Бога і живу за правилами. Але, знову ж таки, – звертаємося до Конституції: не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

А ще не так давно всі немов збісились через ЛГБТ-прайд, що відбувався в Києві. Мовляв, як так можна?! Це ж пропаганда їхнього способу життя, а Україна, взагалі, бачте – релігійна держава! Хоча звідки взялася теза, що Україна – релігійна держава, для мене й досі загадка. Бо жодна людина, яка начебто проти всіх гомосексуалістів, так мені й не пояснила, чому, коли йде мова про ЛГБТ, всі відразу ж апелюють до релігії. Бо релігія – це ж справа особиста і дуже інтимна. І навіть якщо ти християнин – це не дає тобі права засуджувати інших, нав’язувати їм свої релігійні цінності.

Для мене толерантність – це насамперед певний дозвіл на те, аби бути собою. Бо коли я можу одягати те, що хочу, говорити те, що хочу, дружити і спілкуватися з ким хочу, і ніхто мене за це не засуджує – мені добре і комфортно, як і кожному, думаю. І коли мені добре, мені байдуже, хто навколо: представники ЛГБТ чи релігійні фанатики, бо, знову ж таки, кожен сам має право обирати, ким йому бути. Це взагалі якийсь певний етап розвитку власної особистості – навчитися сприймати інших такими, які вони є, і не засуджувати.

І варто пам’ятати, стаття 28 Конституції України каже: кожен має право на повагу до його гідності!

Все насправді дуже просто.